Групове фото на тлі монументально-декоративної скульптури Олеського замку

На фотографії зафіксовано групу молодих людей на тлі скульптури Миколи Посікіри, створеної для музею-заповідника Олеський замок. Відзначимо, що найвичерпніша оцінка та характеристика цього твору вказана у рецензії тодішньої заступниці Бориса Возницького Олени Ріпко, яка у рецензії на цю дипломну роботу відзначила наступне (архів Львівської національної академії мистецтв, справа № 1390, вперше опубліковано Хорунжою Г. В.): «Дипломна робота Санича М. М. та Посікіри М. М. складаються з двох закінчених самостійних праць: вітраж та монументально-декоративна композиція, які в той же час утворюють ідейно-образну цілість. Ці роботи задумані як елементи декоративного оформлення музею історії західноукраїнської культури, і в своєму ідейному та художньому звучанні відповідають місцю свого встановлення біля пам'ятки західноукраїнської архітектури ХІV–ХVІІ ст. Олеського замку. Завдання, яке стояло перед дипломантами, було виключно складним. Олеський замок, який будувався протягом принаймні трьох століть, а потім протягом це трьох століть добудовувався, являє собою якесь органічне поєднання різних мистецьких епох та стилістичних нашарувань від готики аж до класицизму. Замок чув різні мови, знав багатих господарів, під його стінами стикалися в боротьбі древньоруські воїни і татарські хани, литовські князі, польські магнати. Не раз фортецю було пограбовано, понищено. Але оборонці Олеська знову піднімали його з руїн, відновлювали, укріплювали. Олеський замок дійшов до наших днів як фортеця-палац. B своїх роботах дипломанти відтворили героїчну долю замку та його оборонців, узагальнивши історичні дані про події та людей до яскраво-символічних образів. В них втілені могутні життєствердні відроджуючі сили українського народу. І ця думка виявляє гуманістичний і глибоко сучасний характер означених робіт. Вітраж, розрахований для встановлення у відділі експозиції «Історія замку», займає вікно-бійницю древньоруського муру. Глибокий проріз в стіні забезпечує особливо емоційне сприйняття вітража. Він складається з кола, заповненого композицією з кольорового тонкого вітражного скла і вписаного в прямокутник вікна за допомогою двох горизонтальних рядів в 6 вставок незабарвленого литого рельєфного скла. Композиція в колі відтворює групу древньоруських лицарів на конях. Ця частина витримана в традиціях середньовічного західноєвропейського мистецтва вітражу. Проте народність і простодушність образів древньоруського лицарства в поєднанні з соковитістю українського колориту надають цим технічним запозиченням яскравого національного звучання. До того ж приклад львівського кафедрального костьолу та ряду житлових будинків підтверджують, що традиції західноєвропейського мистецтва вітражу успішно застосовуються в старій львівській архітектурі. Колористична гама з тонко дібраних відтінків синього, жовтого й трав’янисто-зеленого кольорів інтенсивно звучить поруч з нейтральним сірим кольором, який зберігає їх самостійність, не дозволяючи оптично зливатися. А майстерно розібраний чистий червоний колір надав композиції енергійного, динамічного ритму. Великі площини кольорового скла поєднується з дрібнішими, точно виявляючи конструкцію постатей вершників, коней та їх лицарського обладунку. Дві горизонтальні полоси зображають грифонів та левів, так характерних для древньоруського декоративного мистецтва. На відстані, коли цілісно сприймається композиція в колі, ці вставки дещо зливаються, переходять в скромний прозорий орнамент. Але при наближенні до вікна можна роздивитись ці невеличкі, окреслені м'якими лініями, сповнені вигадки й гумору постаті, які переливаються в товщі гутного скла. Особливий декоративний ефект створює вітраж ввечері, коли сонце, проходячи крізь нього, барвисто освітлює похмуру велику кімнату з древнім склепінням. Другий твір, представлений в якості дипломної роботи студентами Саничем М. М. та Посікірою М. М. – це монументально-декоративна скульптура з бетону, вис. 4,5 м, у вигляді 7-фігурної композиції під назвою «Громадяни Олеська». /В дужках хочеться сказати, що назва твору в даному разі не сприймається як запозичення з Родена, вона лише підкреслює громадянський характер цієї декоративної за своєю стилістикою скульптури./ Композиція представляє собою високий рельєф з щільно стоячих постатей ремісника, воїна, жінки з дитиною, вченого та інших. Автори, добиваючись великої індивідуалізації облич цих людей, все ж зуміли досягнути типовості образів персонажів групи. Їм вдалося передати і різноманітні відтінки почуттів цих різних за віком і станом людей: їх мужнє єднання, силу, гідність, розум, високу освіченість. Не останньою звучить й лірична нота в образі жінки з ніжно схиленою головою, яка притискає до себе тіло дитини. Це народ, це та непохитна стіна, що не дала загинути древнім мурам Олеського замку. У вирішенні роботи молодим скульпторам вдалося уникнути будь-яких запозичень, зберегти самобутність і оригінальність. Разом з тим видно, що вони виховані на кращих досягненнях світової і радянської пластики. Витягнутість пропорцій, ритм вертикальних ліній, що створює урочистий монументальний настрій пам'ятника, зупиняються в своєму русі вверх горизонталями плечей та кистей рук і увінчується майстерно і більш детально модельованим рядом голів. Дипломанти використовують дуже складний засіб ізокефалії, яка застосовувалася ще в мистецтві древньої Месопотамії та Єгипту, надаючи урочистої непорушності їх монументальним творам. В древньому українському мистецтві ми зустрічаємося з ізокефалією в мозаїках Київської Софії, особливо в нижньому ряді пророків та отців церкви. Автори добре знайшли ритм голів, досягли багатоманітності їх ракурсів, багатства світлових ефектів, продумали композиційно цілісну завершеність і зв'язок всієї ланки, так що нічого не хочеться додавати і продовжувати цей ряд. Завдяки тому прийом ізокефалії не нав'язав скульптурі нудності й одноманітної статичності, але надав їй підкресленої декоративності. При умові такої декоративності твір, встановлений перед західним фасадом замку, сприймається на відстані як його декоративне оздоблення. А коли глядач підходить ближче, образна сторона роботи починає домінувати над декоративною, замок вже не сприймається в цілому. Тоді проста і чітка стіна фасаду служить стриманим фоном рельєфу. Може, перше враження щодо розміщення скульптури дещо суперечливе. Але розгляд її з різних точок зору показує, що скульптура, яка по своїй висоті дорівнює третині висоти стіни замку, вписується в ансамбль гармонійно і не заважає загальному сприйманню замку. Можливо, дещо випадає з групи не до кінця продумана постать дитини, грішить при деяких ракурсах постановка правої крайньої фігури. Однак, ці дрібниці не відбиваються ні на загальному настрої, ні на художній цінності роботи. Обидві роботи виконані авторами в співдружності. Їх творчі індивідуальності вдало доповнюють одна одну. І спроба відрізнити їх була б штучною. Тільки при умові справжньої співдружності могла бути виконана за порівняно короткий час надзвичайно трудомістка ліпка величезної моделі. При цьому варто підкреслити виключну працьовитість, наполегливість, невтомність, скромність дипломантів, яку виявили вони перед працівниками галереї і своїми молодшими колегами-студентами. Напевно, за всю двадцятирічну історію Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва не було ще роботи настільки зрілої, значної й серйозної не тільки по об'єму праці, але й по силі громадянського звучання, які знаходимо в дипломній роботі Санича М. М. та Посікіри М. М. В їх лиці інститут випускає спеціалістів широкого профілю і як скульпторів-монументалістів, і як художників-вітражистів. Це говорить про надзвичайно високий рівень педагогічної і виховної роботи в Інституті. Хочеться поздоровити керівництво і викладачів Інституту з гідними вихованцями і запропонувати оцінити дипломну роботу Посікіри Миколи Михайловича найвищою оцінкою. / Олена Ріпко, заст. директора Львівської картинної галереї 26.06.1970 р.».

Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького