Іванова А. М. Наказ Леніна. Панно

На фотографії зображено експозицію виставкового проєкту до 100-річчя від дня народження В. І. Леніна (відкриття 17.03.1970 у Центральному виставковому залі «Манеж», м. Москва), де була продемонстрована робота Антоніни Іванової. Наголосимо, що українськомовний підпис, виконаний простим олівцем під фотографією («Іванова А. М. Наказ Леніна. Панно. 1969 р. Москва»), на нашу думку, стосується часу виконання роботи, а не часу експонування. Ймовірно, саме панно «Наказ Леніна» згадано у листуванні Антоніни Іванової та Оксани Павленко. Як встановила дослідниця Оксана Сторчай, у Листі № 38 (23.12.1969, Москва) «Ледве я здала роботу на ювілейну виставку В. І. Леніна», згадано про Всесоюзну ювілейну художню виставку, на яку, на нашу думку, могла бути призначена ця робота (детально: Листи Антоніни Іванової до Оксани Павленко 1965 – 1971 років… С. 383). Щодо тематичного аспекту, то ця робота була радше присвячена Декрету РНК від грудня 1919 «Про ліквідацію неписемності серед населення РРФСР», а саме передумовам, процесу та результатам його практичної реалізації (наприклад, Всеросійській добровільній спільноті «Геть неписемність», 1923). Такого типу тематичні роботи трапляються в інших авторів кола Михайла Бойчука, наприклад, живопис Василя Седляра «У школі лікнепу», 1929, колекція НХМУ). Версії окремих сцен художниця виконала ще у 1930-ті (про це свідчать інші фотографії з архіву Антоніни Іванової). З огляду на те, що у знакових живописців московського осередку, зокрема у практиці Сергія Лучішкина, суголосні мотиви з’явилися ще наприкінці 1920-х, коли, зі слів художника, активно відбувалися книжкові базари, а за протегування Анатолія Луначарського організували виставковий проєкт групи OCT (рос. Общество станковистов) «Свято книги» (детально: Лучішкин С. Я. Я дуже люблю життя. Сторінки спогадів. – М.: Советский художник, 1988. – С. 115–118). Принагідно вкажемо, що Сергій Лучішкин був знайомий з Михайлом Лезвієвим, у середині 1930-х їздив у Кабардино-Балкарію та брав участь у виставці картин московських художників, одним з експонентів якої був чоловік Антоніни Іванової (згідно з афішею, організаторами були Управління у справах мистецтв Кабардино-Балкарії та Московський союз радянських художників, відкриття відбулось 11 листопада 1936 р. у приміщенні Кабардино-Балкарского педінституту (Затишшя). Детально: Лучішкин С. Я. Я дуже люблю життя. Сторінки спогадів. – М.: Советский художник, 1988. – С. 138–149). Відтак можемо припустити, що ще у більш ранній період відбувалося робоче чи неформальне спілкування Сергія Лучішкина і подружжя Лезвієва та Іванової, а відтак можливо буде встановити більш детальний перелік виставок останніх. Хоча, як зазначав сам Сергій Лучішкин, основна частина його архіву довоєнного періоду була втрачена під час бойових дій. Стосовно ключових ідей, що є у цій композиції, то привертає увагу прийом, близький до сакральних живописних практик, де декрет отримує візуалізацію у сценках, що немов клейма в іконі розповідають про документ як одухотвореного реального персонажа. Серед інших ідей, що виразно присутні у цій роботі Антоніни Іванової, є сцени навчання дітей та дорослих, образи емансипованих жінок та мотиви загальної революції духу як результату подій жовтня 1917. Невипадково один з лозунгів цієї кампанії з ліквідації неписемності був «Ми – не раби, раби – не ми». Тут наголосимо – у російській версії цього тексту є важлива символічна інтонація: заперечний вираз «не мы» суголосний прикметнику «немы», тобто «німі». А відтак у цьому ідеологічному контексті це відчитувалось як те, що саме революція повернула «німим» людям голос, зробила їх не лише видимими, але й активними учасниками державотворчого процесу, які, як зазначав Лев Троцький, вийшли на авансцену історії. Окремі графічні та живописні ескізи до цього панно зберігаються у колекції Галереї.

Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького