Столярна бригада з безпритульників

На фотографії зафіксовано живописну роботу, вірогідно, Михайла Лезвієва «Столярна бригада з безпритульників» (детально про індивідуальну практику художника див. Хорунжа Г., Максимів М. Бойчукіст Михайло Лезвієв: невідома спадщина (твори з колекції та архіву ЛНГМ ім. Б.Г. Возницького). Образотворче мистецтво. Вип. 3–4. Київ, 2022. С. 94–98; Хорунжа Г., Максимів М. Бойчукіст Михайло Лезвієв: невідома спадщина (твори з колекції та архіву ЛНГМ ім. Б.Г. Возницького). У цій роботі постає образна фіксація одного з проявів наслідків війни – поява великої кількості людей, позбавлених батьківського піклування, місця проживання та змоги нормального функціонування у суспільстві. Масштаб цього явища після Першої світової війни та наступних подій, згідно з кількісними показниками таких осіб, «тільки в Донбасі в 1920 р. становила 40 тисяч, а по всій Україні за офіційними даними того часу – до 1,5 мільйонів» [Паращевіна]. Тут необхідно відзначити, що на території УСРР це явище було однією з найгірших соціальних катастроф, що спричинило особливу увагу міжнародної спільноти (…) й появу «Ліги порятунку дітей», засновану вітчизняним правозахисником Володимиром Короленком. Особливості вказаного явища зумовили криміналізацію суспільства, адже велика кількість соціально неблагополучних дітей та підлітків, які не були інтегровані у соціум, становила стабільну небезпеку та часто долучалася до злочинної діяльності, зокрема у межах угруповань, що займалися протиправною діяльністю. Для подолання вказаних наслідків було розроблено систему навчально-виховних установ, зокрема дитячих будинків, інтернатів, трудових шкіл, закладів для неповнолітніх правопорушників та безпритульників. Окрім того, можемо констатувати, що звернення до вказаної тематики ми можемо відстежити на прикладі не лише образотворчого мистецтва, але й фольклору. До прикладу, в записах народної творчості, здійснених членами історично-етнографічного гуртка при Артемівській семирічці ім. 5-х роковин Жовтневої революції, датованих 1925–1926 рр. (Ф 1–6 638), репертуар сюжетів фіксує образи, пов’язані з тюремно-безпритульною тематикою (С. 27, 33, 84, 90, 92–93), а також суттєву кількість варіацій пісенних текстів з образами сирітства та безхаття, і, як наслідок, криміналізації соціальних груп, що вочевидь відображало актуальні події. Отож закономірною є поява суголосних сюжетів у практиці Антоніни Іванової та Михайла Лезвієва. Зазначимо, що мова у цьому випадку не про тексти, що фіксують особливості ситуації, а є радше універсальними, з окремими географічними уточненнями (назвами регіонів та міст, зокрема Крим, Сімферополь, Полтава та Петроград), однак без деталізації контексту урбаністичного простору чи локальних топонімів. Важливо, що розбудова саме таких узагальнень властива й згаданим творам художників кола Михайла Бойчука, де персонажі зображені у вбранні, що надає змогу ідентифікувати приналежність до міського середовища, однак без конкретних територіальних прив’язок. До певної міри це надає нам змогу припускати, що такий підхід до розбудови є ще одним проявом тяжіння до неодноразово зазначеної «народності». Зазначимо, що на суголосну тематику С. Узнова виконала ліногравюру «Безпритульні» (1927 р., НХМУ), яка, на відміну від роботи з архіву Галереї, подає сюжет у характерній композиції, де персонажі трактовані з алюзією на сакральну стилізацію, так само як подано силует лавки та дерева на тлі, що іконійно фланкують композицію з обох боків. Робота Михайла Лезвієва, що зафіксована на світлині, до певної міри відтворює ідеї з «Фабрики людей» М. Погребинського (1928), а також «Педагогічної поеми» Антона Макаренка, що була створена за матеріалами практичної діяльності Полтавської трудової колонії ім. М. Горького (1920–1928 рр.) та опублікована 1933–1935 рр. Зауважимо, що хронологічно більш ранньою була публікація «Республіки ШКІД» Г. Бєлих та Л. Пантєлєєва (1927 р.), однак з огляду на те, що цей матеріал був фактично рефлексіями над досвідом бездомності та поступової соціалізації з боку колишніх безпритульників, а згодом учнів «школи-комуни». Власне питання працетерапії, що передбачала поступову соціалізацію колишніх безпритульників та неповнолітніх злочинців, у роботі Михайла Лезвієва радше відсилає до моделі А. Макаренка, базованої на народній педагогіці з виокремленням всередині спільноти віково-рольових моделей. З приводу художньої мови, до якої звертається художник, то з огляду на відсутність колоризації фотовідбитка й за відсутності інформації про місцеперебування оригіналу (існує вірогідність, що частина живописної спадщини художника була знищена після його арешту та розстрілу 1937 року), можна робити висновки виключно про монохромну копію. У цьому аспекті привертає увагу тяжіння автора до експресивно-гротескової подачі образів колишніх безпритульників, що поєднана з прийомами, які, вірогідно, пов’язані з іконописом (підхід до стилізації фігур, серійне накладання постатей, лаконічність та оперування площинами). Групування осіб, створення простору майстерні, що передбачає майже конвеєрний тип підходу, увага до поетапного відтворення хронотопу, де як в іконописі часовий рух здійснюється одночасно у різних сценах – від інструктажу (ознайомлення із завданнями) до практичної реалізації.

Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького